24 лютого 2022 року назавжди розділило життя українців на до та після. О п'ятій ранку російські війська здійснили масовану повітряну атаку по всій території України та почали повномасштабний воєнний наступ.
Сьогодні українці об'єднані як ніколи, бо покірно мовчати не вміють. Кожен українець на своєму фронті самовіддано воює за свою країну як волонтер, журналіст, учитель і учень.
І сьогодні, підсумовуючи події цього страшного року, ми говоримо про силу і незламність українського народу, і наших маленьких дорослих дітей.
Пропонуємо вам побачити війну очима дітей. Ці уривки з творів та щирі малюнки наших учнів зайвий раз підтверджують, що ми все подолаємо і обов’язково переможемо!
«Я з жахом згадую той день, коли наша сім’я прокинулася від далеких вибухів. У школу можна було не йти, але це зовсім не радувало. Хто ж знав, що того ранку життя розкололося на дві половини – «до війни» і «під час війни». Здавалося, що це страшне слово назавжди залишилося на сторінках підручника з історії та художніх книг про далеке минуле.
Окупанти руйнують наші міста, вбивають людей, ллють на нашу країну брудні потоки брехні, вишукуючи тут «нацистів», від яких нібито потерпає російськомовне населення Сходу і Півдня. Та добитися вони можуть лише того, що російськомовного населення не залишиться. І не тому, що воно загине від таких «визволителів», а тому, що перейде на українську мову, бо російська мова стане для них мовою вбивць і ґвалтівників. Але незважаючи ні на що, ми все одно переможемо. Тому що дракони рашизму, як і всі поневолювачі, можуть володарювати лише над покаліченими, безкрилими душами. А українці не такі! Наш народ працьовитий і милосердний, але може бути безпощадним до ворогів. Захисники й захисниці б’ють ворогів і визволяють українські землі. Ось і рідний Лиман уже вільний, і ми обов’язково його відбудуємо, щоб улюблене місто стало знов найкращим , над яким завжди майорітиме синьо – жовтий прапор. А поки що люди в тилу працюють заради Перемоги, збирають гроші на допомогу ЗСУ. Навіть діти залучаються до волонтерського руху. Народ об’єднався, став сильнішим. Я вірю, що хоч і важка перед нами дорога, та попереду нас чекає щасливе та вільне життя. Виборене, вистраждане, а тому таке дорогоцінне для кожного з нас. Це наш шлях, і іншого в нашого народу немає! Слава Україні! Слава нації!
Дудак Марія, здобувачка освіти 11-А класу
Через біль – до Відродження
Я пишу ці рядки, і моє серце стискається від болю. Саме зараз (кінець вересня 2022) у моєму рідному Лимані йдуть бої за його визволення. Я вірю, що зовсім скоро ворожа навала покине його. Але скільки життів було загублено, скільки домівок зруйновано! 21 листопада почалися дві доленосні для України події – Помаранчева Революція 2004 року та Революція Гідності 2013 року. Довгий час Україна була частиною СРСР – тоталітарної держави. 1991 року вона нарешті виборола свою свободу. Але у Москві ніяк не заспокояться – усе не хочуть відпускати Україну. Скільки років минуло – начебто засудили сталінізм, авторитаризм, але продовжують йти шляхом комуністичних «вождів». Українці побачили це і обрали інший шлях – шлях демократичного вільного розвитку. Саме за це, за можливість обирати свій шлях, жити заможно, побачити світ – стояли люди на Майдані у 2013 – 2014 роках. Серед них був і мій батько. На жаль, не всі люди одразу зрозуміли це. І це стало причиною того, що ми стали переселенцями ще тоді, у 2014 році – поїхали з рідного Донецька. Я була тоді зовсім маленькою, і не все розуміла, та минали роки, я дорослішала, вивчала в школі історію, відвідувала лінійки, присвячені Дню Гідності та Свободи і Дню пам’яті Небесної Сотні. Наскільки були праві ті, хто вийшов тоді на Майдан!
Хоч і довелося багатьом людям залишити рідні домівки. Та коли постає перед тобою гамлетівська дилема: «Бути чи не бути» - довелося зробити вибір. Бути – означає вижити, не загинути під обстрілами. Але не тільки. Бути – залишитися людиною, громадянином своєї країни. Адже загарбники вимагають від тих, хто потрапив під окупацію, підкоритися їх правилам, забути рідну мову, забути, що вони – українці, співати хвалу «визволителям», дякувати їм за шматок хліба після того, як вони відібрали у людей домівки і забезпечене життя.
Бути – це боротися з ворогом. Це роблять наші відважні воїни. Це роблять волонтери, які підтримують армію. Увесь народ піднявся на боротьбу: ідуть у територіальну оборону, збирають одяг і харчі для солдатів, роблять свічки, плетуть маскувальні сітки ( це роблять і бабусі – пенсіонерки, і студенти, і учні, дівчата та хлопці), маскувальний одяг ( так звані «кікімори»), допомагають вимушеним переселенцям з харчами, житлом, одягом, роботою.
У ці вересневі дні ми б святкували день міста, а замість цього із замиранням серця чекаємо, як вирішиться його доля. Для мене питання «Бути чи не бути» для Лиману має лише одну відповідь – Бути. Бути українським містом, заможним і щасливим. І я вірю, що може і не найближчу, але наступну річницю революції Гідності наша родина зустріне саме там. І усі люди з новими відчуттями і емоціями зустрінуть цю знаменну для кожного з нас дату, зовсім по іншому відгукнеться вона в кожному серці.
Чиріна Дарина, здобувачка освіти 8-А класу
