top of page

ГОЛОКОСТ - шрам на серці людства

У Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту разом зі світовою громадськістю ми поділяємо біль за жертвами цієї жахливої трагедії минулого століття, яка не оминула й українські землі. Після двох Голодоморів 1921-1923 та 1932-1933 рр., Голокост став наступним у часі актом геноциду, який забрав життя понад півтора мільйона людей: жінок, чоловіків, дітей…

Це була не просто трагедія, це був цілеспрямований злочин – проти єврейського народу, ромів, проти мирних людей, проти людяності, проти життя, проти Бога. Бо саме відкидання Бога, Його законів любові і милосердя, призвели до самозвеличення, самолюбства і зверхності над іншими.

Починалося усе з переселень у гетто, потім євреїв розстрілювали або вивозили в табори. Про Голокост в Україні, про трагедію Бабиного Яру можна прочитати тут:https://uinp.gov.ua/.../informaciyni-materialy.... і тут




До Міжнародного Дня пам’яті жертв Голокосту 27 січня КПНЗ “ДОМАНУМ” повідомляє:

Реалізуючи ідеї, викладені в Декларації Стокгольмського міжнародного форуму по Голокосту, а також Резолюції ООН про встановлення Міжнародного дня пам’яті жертв Голокосту, і вважаючи своїм обов’язком зробити посильний внесок у збереження пам’яті про жертви геноциду, Український центр вивчення історії Голокосту повідомляє про проведення у 2022-2023 навчальному році серед учнів середніх загальноосвітніх закладів України конкурсу дослідницьких та творчих робіт «Історія і уроки Голокосту»

Важливо!!! У положенні є гугл-форма, за якою майбутньому учаснику треба зареєструватися до 31 січня 2023 р. Термін подачі пошуково-дослідницьких і творчих робіт квітень 2023 р.

2) На допомогу педагогічним працівникам, для розміщення на сайтах та сторінках у соціальних мережах інформуємо про віртуальну виставку «Бабин Яр: пам’ять на тлі історії».

Інструкція «Як користуватися матеріалами виставки»:

Крок 1: перейдіть за посиланням https://memory.kby.kiev.ua/ на сайт проєкту, клікніть на напис «Віртуальна виставка».

Крок 2: Ви потрапили у вступний розділ виставки. Подивиться 3D панораму. Натисніть на вікно у верхньому правому кутку та прослухайте коментар екскурсовода.

Крок 3: натисніть на жовту крапку на схемі виставки (у нижньому лівому кутку) та перейдіть до наступного розділу. Зверніть увагу, що краще обирати наступну крапку / розділ за годинниковою стрілкою.

Написано чимало книг, які повертають читачів у ті важкі часи. Це оповіді про нелюдську жорстокість ворогів, але й про мужність, про доброту тих, хто ризикуючи життям допомогав людям рятуватись.

Ось як писав про ці події у Львові Ю. Вінничук у романі "Танго смерті": "З 17 липня усі жиди мали отримувати на тиждень лише кілограм хліба, для них були відкриті окремі крамниці і їдальні. Уночі з 25 на 26 липня відбулася акція, яка усіх не на жарт перелякала, — дві тисячі жидів вивезено на Лонцького. Яка їхня доля — ніхто не знав. А 9 серпня, в суботу розпочався великий Ісход — переселення жидів у ґетто. Клепарів входив у зону ґетта, отже, ми з мамою і Лією змушені були покинути своє помешкання і переселитися на Браєрівську в сусідстві з Яськом. У ґетті панувала страшна бідося, люди спродували останнє, щоб прохарчуватися, ми з Лією провідували Йоська і його родину та приносили харчі. Я нікуди не відпускав Лію саму, але одного дня вона не послухала мене і пішла в ґетто, бо якраз роздобула мішечок пшона. Повернувшись, розповідала збуджено і навіть захоплено, що побувала в синагозі й почула, як рабин на проповіді оголосив збір охочих їхати до Палестини, і що жиди кинулися записуватися, і записалася вже вся її родина, Йосько, правда, вагається, але їхня мама пакує речі.

— Думаю, це для нас найкращий вихід, — казала вона мені, — їдьмо і ми. З Палестини зможемо виїхати до Америки. Хто б у цій війні не виграв, нам від того добра не буде.

— Стривай. Ти знаєш, куди поділися ті жиди, що їх вивезли на Лонцького?

— Вони вже всі в Палестині. Рабин і голова юденрату показували нам поштівки від них з краєвидами... Ще там був цілий мішок листів.

— У конвертах?

— Ні. Навіщо в конвертах? Ці листи йшли не поштою, їх перевезли кораблем до Констанци, а звідти потягом сюди. На кожному листі писалося прізвище адресата. Ті з юденрату вигукували прізвища, люди відбирали листи, цілували їх і тішилися. Листи були такі радісні... Мама отримала листа від тітки Фейги, вона написала, що живе на березі Тиверіядського озера в просторому будинку й охоче прийме усіх нас, бо місця доволі.

Щось мені тут не грало. Я запитав:

— А були якісь фотографії?

— Так, були.

— З Палестини?

— Ні... Були фотографії людей із валізами перед вантажівками, які їх мали везти на потяг. Усі усміхнені, бадьорі.

— Чи не видається тобі дивним, що листи з Палестини супроводжували знімки зі Львова? Чому твоя люба тітка не надіслала фотки на фоні свого просторого будиночка? Чи бодай під пальмою?

Лія спохмурніла і закусила губу. Я звелів їй сидіти в хаті і не рипатися, а сам подався до Яся, розповів йому про свої підозри і потягнув у ґетто. Мене дивувало, що всі базари і в ґетті, і поза ним завше були переповнені, хоча саме вони становили найбільшу небезпеку, бо німці раз по раз влаштовували лапанки, і тоді у спритно розставлені мережі потрапляли невинні люди. Спочатку виїжджала перед самим базаром колона критих військових вантажівок, одна біля одної так тісно, що проскочити поміж ними не було змоги, зазвичай на таку колону ніхто уваги не звертав, адже вантажівки проїжджали щодня, але ці зупинялися, а з них вистрибували озброєні солдати, утворюючи живий ланцюг, водночас з усіх перевулків вибігала жандармерія, і таким способом замикалася пастка, тоді базар охоплювала неймовірна паніка, лунали розпачливі крики, лайка, хтось комусь подавав знаки, кликав, хтось відзивався, люди покидали свій крам напризволяще і металися, шукаючи будь-якої лазівки, під ногами чвакали овочі, розсипалися крупи, перекидалися баняки з зупами, вареною бараболею і флячками, ноги слизькали, хтось падав, об нього спотикалися, а німці тим часом утворювали кілька проходів і пропускали усіх, хто мав документи, а тих, хто не мав, садили на вантажівки й у кращому випадку відвозили на примусові роботи, а в гіршому — у концтабір.Йоська ми застали, коли він збирався до «Брістолю», де щовечора грав у оркестрі. Ґолда тим часом пекла на дорогу якісь пиріжки, наспівуючи щось сповнене оптимізму. Йосько підтвердив усе, що розповіла Лія, лист Фейги жодних підозр не викликав, писаний її рукою і з притаманним їй багатослів’ям. Тітка вибрала саме цю місцевість, бо вже була колись там на відпочинку і добре знала околиці.

— Он як. А чи не міг би ти нам прочитати того листа вголос? — попрохав я, гадаючи, що лист буде на їдиші, але яке ж було наше здивування, коли виявилося, що Фейга свого листа написала польською!

Лист був довгий і напханий відомостями, які ледве чи могли б викликати палкий інтерес навіть у родини, особливо опис обіду, яким пригостили переселенців перед відправкою на потяг. Зате не було опису самої подорожі, яка мала тривати доволі довго з багатьма пересадками. Будиночок, у якому Фейга з чоловіком і дітьми поселилася, стоїть на березі озера якраз неподалік того місця, де впадає ріка Йордан, а з вікон видно місто Тиверію. «Чудове місце і для життя, і для відпочинку, — писала Фейга. — Ми вас чекаємо, беріть із собою все лише найцінніше, не тягніть багато одягу, бо тут усе є і дуже дешево, а багато чого дають задурно».

— Мама відразу кинулася до «Жидівської енциклопедії», знайшла озеро і з годину розглядала ту місцину, де ми будемо жити, — сказав, усміхаючись, Йосько.

— Орцю! Ясю! — гукала з кухні Ґолда. — Ви б приїхали з возиками і позабирали дещо. Бо ми всього не двигнемо. Я так думаю, що мені хутра в Палестині ні до чого. А ще є купа доброго посуду. Де ж би я його дричила? А ти, Ясю, можеш забрати собі те крісло-гойдалку, яке тобі так подобалося.

Ми попрохали Йоська показати і нам «Жидівську енциклопедію», дуже хочеться помилуватися, де саме вони поселяться. Озеро за своїми обрисами нагадувало африканський континент.

— Глянь, — штурхнув мене Ясь, — Йордан не впадає в озеро з півдня, а витікає з нього. А з вікон будиночка на південному березі озера неможливо бачити місто Тиверію... на західному узбережжі.

Ми підвели голови і побачили, що Йосько зблід, бо не міг второпати, як він сам цього не зауважив, хоча уже розглядав карту, і тоді страшний здогад пригнітив його: безперечно, мудра Фейга не знайшла іншого способу попередити родину про те, що справа темна. Коли Йосько підійшов з енциклопедією до Ґолди і намагався їй утовкмачити те, про що ми тепер уже були певні, вона не хотіла його слухати, щось кричала, чого ми не розуміли, врешті обхопила обличчя долонями і заридала, спазматично і відчайно.Наступного дня ми довідалися, що лише мала частина з тих, кого намагався напоумити Йосько, повірила йому, усі інші, заохочувані функціонерами з юденрату, зійшлися з валізами, сіли у вантажівки і поїхали в невідоме. Жодного німця чи поліцая при цьому не було. То чому б люди мали не довіряти? Вони так само довіряли своїм рабинам, коли ті їх переконували у вересні 1939-го і у червні 1941-го нікуди не тікати, бо німці — інтелігентний, висококультурний народ, який завше буде пам’ятати, як багато було євреїв серед їхніх найвидатніших діячів культури і науки, а тому євреям нічого не загрожує.

— Наша біда, що ми завше були дуже добре організовані і законопокірні, — зітхнув Йосько. — Ми слухали своїх рабинів і не дозволяли собі сумніватися".

Законопослушність обернулася для євреїв великою бідою. Більше 80 років людство не дозволяє собі забувати про це. Пропоную також подивитися відео, у якому можна дізнатися більше про Голокост. Адже не можна забувати про це, щоб у світі було менше зла і болю.


Сюди водили їх і ставили підряд, –

і чужоземна гавкала команда…

Розстрілювали їх «во славу фатерлянда»,

і падали вони, сестра, і друг, і брат,

і падали вони: коханий і дружина,

і мати, й дитинча, бабуся й дід сумний,

без крику, мовчки всі… Свята їх смерть невинна,

як пам’ятник в віках, безсмертний, краю мій!

Ми знайдемо усіх, хто кров точив дитячу,

Хто бабиних ярів лишив страшні ряди,

де й досі ще вітри над нами в тузі плачуть,

і плач той у віках не змовкне назавжди.

Сюди водили їх… В сльозах моє обличчя…

А Бабин Яр мовчить, тривоги повний вщерть,

і попіл страдників у серці стука й кличе

нас, іменем життя, попрати смертю смерть!

Володимир Сосюра "Бабин Яр"

Останні пости

Дивитися всі

Comments


bottom of page