top of page

На розстанях велелюдних. До ювілею М. Чернявського


Донецький край славиться своїми письменниками. Одні з них відомі усім, інших ми лише починаємо відкривати для себе. Але це не означає, що їх твори не заслуговують уваги. Одним із шанованих співців нашого краю був Микола Федорович Чорнявський, із дня народження якого 3 січня виповнилося 155 років.

Своє життя Микола Чернявський порівнював з одним днем на швидкоплинному кораблі. Молодість — це ранок, зеніт — сонячний день, а наступне життя — повільний захід сонця за обрій. Влітку 1927 року, підбиваючи підсумки прожитого, Чернявський писав про себе: «Надходить вечір. Незабаром смеркне. І, дивлячись на рожевопозлотистий захід, питаю сам себе: що ж я робив і що зробив за час, поки світило надо мною сонце?

І відповідаю:

— Жив»

Про те, як він жив, розповідають його твори. Їм письменник, за його власним свідченням, надавав «переважно значення документів пережитого життєвого процесу, документів того дня на кораблі, що пробіг передо мною й ровесниками моїми». Ознайомлення з деякими фактами біографії поета допоможе нам зрозуміти і порівняння життя з одним-єдиним днем, і поетове визначення свого місця в житті.

Про своє народження Микола Чернявський написав так:

«Перед Різдвом 1867 року, 22 грудня (за новим стилем 3 січня 1868 р.), під солом’яною стріхою, в селі Торській Олексіївці (або Шаховій) Бахмутського повіту, побачив світ Божий. У сім’ї молодого диякона, четвертою дитиною було вписане моє ім’я в книгу буття… Охрестили, дали ім’я Микола й 24 грудня, на Святвечір, коли по селу лунали співи колядників, святкували мої перші іменини… Водою з річки Торця (колишній Тор) була наповнена купіль моя…».

Батько — Федір Степанович Чернявський, мати — Катерина Степанівна.

Через два роки його батька з диякона висвятили на священика й дали приход у селі Новобожедарівка Слов'яносербського повіту. Це село, розташоване над Сіверським Дінцем, межувало з козачими станицями донців. В одній з таких станиць, Митяківській, перші три роки хлопець учився в початковій, так званій народній школі.

Далі навчання пішло стежкою, звичайною для попівських дітей. Щоб вступити в духовне училище, хлопець півроку готується до іспитів у приватного вчителя, а потім ще півроку у попа. Це дає свої наслідки, в 1878 р. його зараховують до Бахмутського духовного училища, а після його закінчення в 1883 р. — у Катеринославську семінарію. Закінчив Катеринославську духовну семінарію в 1889 р. З 1889 р. учителював у Бахмутському духовному училищі викладачем церковних співів і музики. Після дванадцяти років учителювання він кидає бурсу і 1901 року, на запрошення М. М. Коцюбинського переїздить до Чернігова.

1901—1903 працював земським статистиком у Чернігові , з 1903 жив у Херсоні та до 1919 працював там у губернському земстві, пізніше вчителював.

У 1903 році Микола Федорович переїхав у свій будинок на Пестелевському проїзді (нині — вулиця Перекопська). У теперішній час будинок Чернявського використовується як приватне майно. Біля парадного входу встановлено дві пам'ятні таблички, присвячені Чернявському і Коцюбинському.

У 1917 році очолив товариство "Українська хата в Херсоні". Постання Української держави у 1917 році Чернявський привітав, але активної участи в її розбудові не взяв та по її поразці залишився під совєтами, хоч радянським письменником теж не став і з 1933 року зовсім перестав друкуватися. Пізніше був репресований, а твори його були заборонені; реабілітований по смерті Й. Сталіна. Але радянська критика і після реабілітації закидає Чернявському український націоналізм.

Довгий час помилково вважалося, що М.Чернявський загинув 1948 року. Лише у 1992 році пошуковці встановили справжню дату смерті письменника. Він був розстріляний опівночі з 19 на 20 січня 1938 року.

Виписка з акту свідчить:

«Постановление Тройки УНКВД по Николаевской области от 27 ноября 1937 года о расстреле Чернявского Николая Федоровича, 1867 г. приведено в исполнение 19 января 1938 года в 24 часа. И.о. начальника Херсонского горотдела НКВД Павленко".

Микола Федорович Чернявський був реабілітований у 1955 році. Відродження його імені почалося з 1964 року, коли донецький літературознавець В. В. Костенко надрукував у видавництві «Донбас» літературно-критичний нарис про життєвий і творчий шлях М. Ф. Чернявського «На шляхах велелюдних». Після реабілітації вийшли короткі вибірки: «Поезії» в одному томі (1959) і «Твори», т. I-II (1966).

У 1987 році на батьківщині поета-земляка в загальноосвітній школі села Святогорівка Добропільського району відкрито кімнату-музей письменника. У 2018 році за участі київського літературознавчого товариства «Українські ініціативи»

(Ю. Косенко), місцевої влади було реставровано шкільний музей М. Чернявського в с. Святогорівка.

Кімнату-музей у 90-х роках було обладнано і на територіï Артемівського краєзнавчого музею, в якому представлено «бахмутський» період творчості письменника. Ім'ям поета названо вулицю в районному центрі в місті Добропілля.

Пропонуємо прочитати деякі поезії про наш край.

ДОНЕЦЬКІ СОНЕТИ

О Доньче! Не мало ти величія,

Лелеявъшю князя на вълнахъ,

Стьлавъшю ему зелену траву

На своихъ серебреныхъ бреэехъ,

Одевавъшю его теплыми мылами

Подъ сенію зелену древу.

Слово о полку Ігоревім

Я бачу знов вас, рідні гори!

Внизу Донець в лісах блищить,

В своїм одвічному уборі,

Байдак під кручею шумить.

Весь вік з водою він у спорі,

Все пінить хвилю і тремтить...

А тій, блискучій, що за горе —

Сплеснула й геть собі біжить.

Все та ж картина незабута...

Прийми мене, мій рідний край,

Журбою знов душа окута,

Розбите серце знов украй!..

Прийми мене,— і чорна смута

Моя розвіється нехай!..

* * *

О Донче, Донче тиховодий,

І ви, розлогі береги,

Я знов до вас, в країну вроди,

Прийшов звільнитись від ваги

Розбитих дум — дітей незгоди —

І сліз незримих!.. Вороги

Обрали гарно час пригоди...

І доля, ворон цей, круги

Уже виводить наді мною...

Тепер за радою слушною

Прийшов до тебе, Донче, я:

Чи кинуть все, назвать маною,

Назвати думкою дурною,

Чи правда, Донче мій — моя?

ВЕЧІР

Стемніло, смеркло на Дінці.

Усе погускло, зсутеніло.

Та ось мов щось замиготіло:

Майнув огонь на байдаці.

Співає пісню хтось невміло.

Коня на поводі в руці Хлопчисько поїть...

Каганці В хатах проглянули несміло.

І тихий гомін од села,

І крик гусей понад водою

Луна вечірня пронесла.

На небо ж вільною юрбою

Зірниць веселих ніч зійшла.

Зійшла — й любується собою.

ДОНЕЦЬ

Я течу з країни,

Де шумлять бори,

Монастир старинний

Хмуриться з гори...

В давні займанщини,

Де донців двори,

Дону з України —

Я несу дари:

Сльози родникові

І янтар сосни,

Співи празникові

З мріями весни

Й темної діброви

Злототкані сни.

КНЯЗЬ ІГОР

Дрімав Донець в легкім тумані,

А я блукав над ним вночі

В недовідомому жаданні,

Немов чудес яких ждучи.

І бачу я: струї срібляні

Тремтять, до берега йдучи,

І хтось незнаний на світанні

Ворушить росяні кущі...

То Ігор-князь тіка з полону.

Слідом Овлур за ним. Збива

Убрання росяне з розгону...

І ось бувальщина жива

Мені ввижається, і з Дону

Мов вухо тупіт зачува.

НА ГОРІ

Подивись: немов облиті

Щирим чистим серебром,

Млою сизою повиті

Гори стовпились кругом.

А під ними, в оксамиті

Лісу темного, серпом

Ліг Донець, глибінь блакиті

Відбива дзеркальним склом.

Наш це край. Ми тут зростали.

Глянь — внизу там Донщина...

Он озера заблищали...

Он — станиця... Вся вона

Втопла в вербах. Там же далі —

Піски й сиза далина.

НА ТИРЛІ

Південна спека. Над водою

Під сонцем ліс стоїть, горить.

Пастух — на тирлі з чередою

Уклався в затінку і спить.

Тепер ніщо його спокою

У холодку не замутить:

Скотина рада водопою

І тут весь південь простоїть.

Донець затих, під сонцем мліє

В пісками критих берегах.

Пісок навколо... Лиш чорніє

Віддалеки якийся птах,—

То мирна чапля бовваніє,

На довгих спить своїх ногах...

Засну і чую в тій хвилині,

Як ліс шумить, співа дівчина,

Йдучи надвечір до криниці,

Як дзвін гуде в старій дзвіниці.

І бачу рідні гори білі,

Понад Дінцем в гаю блукаю

І давніх днів утіхи милі

Вві сні я знов переживаю.

ОСТАННЄ ПРОЩАЙ

Прощай! Прощай, мій рідний, тихий краю

Прощай, Донець, прощайте, гори, й ви!

У море я свій човен направляю,

В кипучий шум житейської молви.

І знов мені чи прийдеться по гаю

Ходити тут, чи може вже збираю

останній раз квітки у цій траві?..

О Донче, путь мені благослови!

Як з їдемо на гору,— ще погляну

На тебе раз, на Донщину кохану,

На темний ліс, на хуторці малі.

І там з візка свого я потай встану

На землю на твою чутку крімняну

І в путь візьму персть рідної землі.


Звичайно, це лише мала частинка його творчості. Прочитати твори М.Ф. Чорнявського можна тут: https://chtyvo.org.ua/authors/Cherniavskyi_Mykola/


댓글


bottom of page