19 жовтня 1926 року народився видатний — український, канадський та швейцарський економіст, громадський діяч та меценат Богдан Дмитрович Гаврилишин, автор книг «Дороговкази в майбутнє – До ефективних суспільств» та «Залишаюсь українцем». Це людина унікальної долі, яка може стати прикладом успішності для сучасної молоді.
Розповідь про його дитинство хочеться розпочати уривками з його книги
«Залишаюсь українцем»: «Я народився в селі Коропець на річці Дністер, останнім з чотирьох дітей у родині бідних селян, що володіла половиною гектара землі. Мій батько мав шість класів освіти, мати — чотири. Ми жили у двокімнатній хатині, зробленій з глини й соломи та вкритій солом’яною стріхою. Насправді ми займали одну кімнату з цегляною пічкою, в якій було одне велике ліжко, стіл та пара вузьких лавок. Я спав за піччю, яка не особливо використовувала ся в літній час, але вабила приємним теплом взимку. Долівка у нашій кімнаті була глиняна. Суботніми вечорами мама мазала її глиною, розведеною з водою, щоб вона була чиста й свіжа. Друга кімната використовувалась для зберігання інструментів, заготівель, картоплі та яблук на зиму.
Мій батько воював у складі австрійської армії під час Першої світової війни й побував у Чехословаччині, Австрії та навіть у Північній Італії. Він помітив, що люди в тих країнах живуть набагато краще, і пов’язував
це з вищим рівнем освіти, ніж той, який був у нас у Галичині (Західна Україна). Він прийшов до висновку, що має зробити все, щоб його діти мали змогу отримати найвищу можливу освіту.
Після того, як ми переїхали до нашого нового будинку, в мене з’явилось непереборне бажання піти до школи. Школа була у сусідньому селі
й туди приймали хлопців та дівчат, яким виповнилося сім років. Мені ще не було й п’яти, але я так набридав із цим, що нарешті батько переконав директора школи прийняти мене. Вони, певно, сподівалися, що за кілька днів мені стане нудно і я припиню ходити до школи. Мені й справ - ді стало нудно через занадто повільне викладання. Гадаю, навчання було дуже легким для мене і залишилось таким протягом усього життя.
Після трьох років навчання у жизномирській школі, коли я достатньо окріпнув для того, щоб навіть взимку ходити за три кілометри, батько записав мене до школи у місті Бучач, в якій містилась і початкова школа, й гімназія. Мені було радісно та водночас сумно. Радісно, тому що потім я навчатимусь у гімназії, а сумно, бо, зважаючи на мій вік, я мав повторно піти до третього класу. Викладання знову здалось мені нудним. Під час уроків я часто був непосидючий і неслухняний. Зі всіх предметів я мав найвищі оцінки, а за поведінку — “незадовільно”.
Час від часу директор школи відправляв мене додому, де мене сильно карав мій брат Михайло (старший за мене на тринадцять років), який потім ішов до директора і молив прийняти мене назад до школи. Єдиним спасінням для мене в цій школі був учитель математики, який знав, як мотивувати школярів, принаймні найрозумніших із них. Він писав на дошці завдання й казав, що той, хто знає розв’язання, може підбігти до дошки і написати його. В більшості випадків змагання відбувалося між мною та єврейським однокласником, який був навіть менший та кволіший за мене. У перервах більші хлопці обзивали нас та іноді виписували нам кілька болючих стусанів. Компенсацією за ці образи було те, що ми вважалися кращими учнями класу.
До найважливіших подій польського періоду я відношу два пластових (скаутських) таборування у Карпатах в Остодорі неподалік від невеличкої річки Лімниця — це близько двох кілометрів ходу від села Підлюте, літньої резиденції митрополита Андрея Шептицького, голови Української католицької церкви та опікуна Пласту. Початок мого довічного пластунства відбувся завдяки моєму братові Михайлу. Хоча в
батька щодо мене були великі амбіції, він рідко говорив зі мною й лише раз сказав: “Бог дав тобі трохи таланту і твій обов’язок — його використати”. Він зробив висновок, що я добре навчатимусь у школі, й ніколи не перевіряв і не цікавився тим, що і як я вчив і розвивав. Саме тому брат став моїм другим батьком. Влітку 1937-го Михайло записав мене до мого першого пластового табору. Він приїхав зі Львова, де навчався в університеті, привіз мені пластовий однострій, рюкзак, необхідне обладнання, перед цим записавши мене до одномісячного табору. Він переконав маму відпустити мене самого у довгу подорож до табору, назустріч чудовим пригодам.
Коли я був у таборі, Шептицький перебував у своїй літній резиденції у сусідньому селі Підлюте, тому нам надзвичайно поталанило відвідати його. Він благословив кожного з нас по черзі, сказав кілька слів та пильно подивився у вічі. Мені здалося, що він справді побачив мою душу, хоча в його очах світилася лише доброта. Пізніше в житті я зустрічав визначних особистостей, проте дуже мало людей наблизились до цього старого чоловіка з довгою білою бородою, прикутого до інвалідного візка, при цьому справжнього гіганта духу».
На духовне життя майбутнього вченого впливала його родина. Ось як він згадує про це: «Вранці батько запрягав коней, ми їхали до Бучача, йшли до церкви, де разом з хором співали усі прихожани. Я був непосидючий під час служби, адже вона була не надто цікава, але після служби батько пригощав мене содовою з малиновим соком та ріжком морозива. Коли ми повертались, мати готувала звичний недільний обід, завжди дуже смачний. Після обіду влітку ми зазвичай виходили на веранду. Михайло, який був на канікулах після навчання у Львівському університеті, грав на мандоліні, а мама, яка мала чудовий голос, співала; всі інші підспівували, створюючи справжній сімейний хор. У перервах між співами мати, яка знала напам’ять Біблію та Кобзар, цитувала Біблію або читала поеми Шевченка, нашого поета “відродження”, який для нас, українців, був і досі є другим Богом. Настрій був святковий та піднесений і всі ми почувалися щасливими. Чудові спогади. Це були найщасливіші моменти моєї юності. Після вечері наші сусіди, батькові друзі збиралися в нашій кухні й батько розповідав їм про країни, які він бачив під час Першої світової, про різні мови, які чув, про спосіб життя у Західній Європі. Те, як мій батько розказував історії, було справжнім мистецтвом. Сусіди захоплено слухали його, так само і я. У цей час я мав спати в кімнаті поряд із кухнею, але тихенько прочиняв двері, притуляв вухо та дослухався до оповідей батька, мріючи про далекі краї. Саме тоді я почав цікавитись відкриттям та дослідженням широкого світу. Цікавість посилилася за кілька років, коли майже кожної суботи ранком я сідав на поїзд і їхав за 30 кілометрів до Чорт кова, де жила моя старша одружена сестра Катруся. Там брав книжку з її бібліотеки, починав її читати після обіду і зазвичай дочитував до кінця пізно вночі. Додому я повертався раннім поїздом у неділю. Найбільше мені подобались книжки, написані німецьким письменником Карлом Маєм. В них розповідалося про дальній За хід, про арабські та багато інших країн. Я читав їх (у польському перекладі), а бажання колись побачити ці країни ставало недосяжною мрією. Навряд чи я знав у той час, що Карл Май написав усі свої книги у Ернстхалі, його рідному містечку в Німеччині, й ніколи не виїжджав за її межі».
А ось Богданові Дмитровичу пощастило більше, ніж його улюбленому письменникові. Він побачив світ, хоча потрапив він до іншої країни за драматичних обставин. Під час ІІ Світової війни у 1944 р. його забирають до Німеччини. Після 1945 р. він перебуває у таборі для переміщених осіб, а у 1947 р. виїжджає до Канади, де спочатку працював лісорубом, організовував вечірні класи для українців з англійської мови та займався діяльністю у профспілках.
У 1952 р. він здобуває ступінь бакалавра, а 1954 р. - магістра спеціальності «Інженер-механік» в Університеті Торонто. У 1954–1960 рр. займає посади з дослідництва, інженерної справи та менеджменту в Канаді. З 1960 р.— мешканець Швейцарії. 1976 р. здобуває ступінь Ph. D. з економіки у Женевському Університеті.
З 1988 року працює на громадських засадах в Україні. Від здобуття Україною незалежності, Богдан Гаврилишин є радником кількох Президентів України, прем'єр-міністрів та Голів Верховної Ради.
Майже тридцять років Б. Гаврилишин присвятив Міжнародному інституті Менеджменту МІМ-Женева. Займав посади Директора з навчання (1960–1968 рр.), Директора Інституту (1968–1986 рр.), почесного науковця (1986–1989 рр.). У Женеві він викладав «Економічний Розвиток», «Керівництво міжнародними операціями», «Світове бізнесове середовище», «Управління державами» та ін. На початку 1970-их цей Інститут 25-річчя свого існування вирішив відсвяткувати по-особливому. Так було засновано всесвітній форум у Давосі, куди щороку стали з'їжджатися перші особи світового бізнесу і політики.
У 1990 році засновує Міжнародний Інститут Менеджменту у Києві, де зараз є Головою Наглядової Ради. У 1996–1997 роках є Директором Міжнародної Академії Навколишнього Середовища у Женеві. Проводив семінари й головував на конференціях, читав лекції в університетах для груп фахівців та на міжнародних конференціях в більш, ніж 70 країнах. Заслужений діяч науки і техніки України (1992).
У 2010 р. заснував Благодійний Фонд «Богдана Гаврилишина».
Помер 24 жовтня 2016 року в Києві.
Сім уроків від Богдана Гаврилишина.
1. Читання дуже важливе для розвитку особистості. В отчому домі, розповідав Богдан Гаврилишин, було тільки дві книги — Біблія й «Кобзар» Шевченка. Відтак Великі книги задали високу планку. Це перший урок, важливий для молоді сьогоднішнього світу.
2. Другий ключовий урок: правильні пропорції світу. Живій душі, що прагне росту, важливо знати, що у світі є велика мрія. Потрібно щодня ставати на крок ближчим до неї.
3. Урок третій: роль особистості в житті іншої особистості. На його життєвому шляху зустрінуться справжні велетні. Назву лише двох. Митрополит Андрей Шептицький, благословення якого Богдан Дмитрович досі згадує зі вдячністю. А ще Отто фон Габсбург.
4. Урок четвертий: як виглядає дієвий патріотизм.
Як тільки з’явилася перша можливість, Богдан Дмитрович приніс в інтелектуально збіднений український простір найцінніше з того, що надбав, — сучасні знання — Світову Проблематику.
5. Урок п’ятий: могутня особистість, як правило, проста, очищена від суєти та марнославства.
6. Урок шостий, висловлений самим Богданом Гаврилишиним: «Віддавати щось — приносить значно більше задоволення, аніж споживати самому».
7. Урок сьомий — визначальний, він звучить майже як національна ідея: ідентичність і модернізація.
Коли йдеш, українцю, у великий світ, не обов’язково ставати німцем, росіянином чи американцем. Приклад Богдана Гаврилишина для української молоді можна сформулювати так: не бійтеся самостійно мислити і відважно мріяти.
Якщо ви хочете дізнатися більше про цю видатну людину, можете прочитати його книгу «Залишаюсь українцем».
А ще Благодійний фонд Богдана Гаврилишина підготував відео «Богдан Гаврилишин «Місія-Свобода». Якщо охарактеризувати стрічку кількома словами, то це 53-хвилинний портрет людини, яка з дитинства усвідомила потребу постійно вчитися і завжди говорити правду, а ще — необхідність відчувати свободу.
Comentarios